Запорізький священик, відлучений від московської церкви за патріотизм: про любов до Леніна і розіграш в черзі за паспортом (Інтерв’ю)

Станіслав Ревтов служить священиком 3,5 роки, але шлях до Бога він пройшов довгий. Відомим служитель церкви став після свого гучного виходу з Московського патріархату.

За годину бесіди о.Анатолій повністю ламає всі стереотипи про священиків і робить ближче до церкви навіть якщо ти до цього вважала себе людиною практичною і критично налаштованою.

Про те, як 30-річний запорізький священик знайшов Бога, чому прийняв целібат і як кардинально змінив свої проросійські погляди читайте нижче. Ми публікуємо інтерв’ю українською, оскільки державною мовою останні кілька років спілкується наш співрозмовник.

– Коли саме прийшло бажання присвятити себе церкві?

– Я хотів бути священиком ще під час свого навчання у школі, коли ходив у ще в старий храм на Малому ринку і так придивлявся до всього.

Не можу назвати свою родину глибоко віруючою. Мої батьки поставили умову, щоб спочатку я отримав світську освіту і вже потім, якщо не передумаю, то до семінарії.

Я вивчився на історика в ЗНУ і через деякий час вступив до семінарії.

IMG_9101

– Тобто після університету одразу була церковна семінарія?

– Був пошук Бога. Бо коли навчався в університеті, писав дипломну роботу про Схід. І познайомився з хлопцями з Сирії, мусульманами. Цікавився їхнім життям, культурою. Десь 2 роки жив з ними у мечеті в Запоріжжі.

Процес пошуку відбувався постійно. Я ще з дитинства мріяв про церкву. І все-таки культура в тебе інша, відмінна від Ісламу, для тебе трошечки не зрозуміла, і я повернувся до церкви. І познайомився в той час зі священиком отцем Олексієм, який служив у церкві княгині Ольги. І він зумів знайти підхід до мене, зацікавити, показати, що є людяність, є любов, є розуміння, і що Бог є цікавим, і що церква є цікавою.

Дав розуміння Бога, богослужіння не з точки зору якихось сталих канонів чи незмінних аспектів, а дав розуміння того, що Бог є живим, люблячим і персональним для кожного.

Будь-яка людина може зустріти його, поспілкуватися з ним. І ми не можемо казати, що в цій церкві Бог є, а в тій немає.

Саме тоді прийшло і розуміння, що всі церкви, в яких моляться і йдуть до Христа є християнськими.

Ми не маємо заглядати владикам та панотцям у рота і вірити стовідсотково у те, що вони кажуть. Навіть нашу віру треба оцінювати з точки зору критичного мислення і відсіювати грішне від праведного і розуміти де є Бог, і де є культ, де є традиція, а де є християнство як віра, і де є церква містична історична.

– З якої точки зору є цікавим Бог?

– Ну, знаєте, ми постійно щось хочемо від Бога. Ми молимось, і кажемо йому: «Дай, дай, дай, дай». Або якщо у нас щось не виходить ми питаємо: «Чому так? Чому саме в мене? Чому в сусідки є гроші, а у мене немає, а я працюю більше». Але він мені дав розуміння того, що Бог то є не аморфна якась істота або щось незрозуміле, що Бог є зрозумілим і в кожному із нас, і в горі, і в радості він постійно поруч і допомагає.

Проблема в тому, що ми не чуємо Бога, бо ми постійно клекочемо язиком. Ми молимось, молимось, молимось і не даємо Богу відповідати нам. Бо ми постійно галасуємо, а є тиша. Та тиша не є відсутність якогось шуму, а навпаки тиша є присутність Божа.

Коли в тобі є тиша, значить в тобі є Бог. І він навчив мене критично мислити, що є не тільки такі і такі святі, і треба читати тільки такі книги, а не треба боятися і читати книги, які видають і католицькі автори. Не бійся читати протестантських авторів, не бійся дивитись на інші традиції та дружити з іншими людьми.

Завдяки йому я зараз дуже добре дружу з католиками, греко-католиками, в мене дуже багато друзів, до котрих я ходжу на свята, поздоровляю їх, спілкуюся з ними і дуже багато для себе визнаю. Завдяки ньому, їздячи по Європі, не боявся заходити до храмів. Ми якось поїхали до Києва і не могли зайти до Михайлівського Золотоверхого монастирю та боялися, бо ми ж виходимо розкольниками тоді (Михайлівський Золотоверхий монастир є храмом Київського патріархату, який УПЦ МП вважає неканонічною церквою – ред.). І ми дзвонимо до отця: «Отець Олексій, можна нам зайти до храму?», він каже: «Та заходьте, що там такого, подивіться». І ми вирішили зробити пакость, написали на папірці «За здоров’я патріарха Кирила», даємо священику і питаємось: «Будете молитися»? «Та будемо» – священик каже.

IMG_9106

– То ви до Київського патріархату зайшли і попросили молитися за патріарха Московського?

– Ну так, ото були такі молоді, дурнуваті, таку пакость зробили.

– Ще якісь подібні історії можете пригадати?

– Якось зайшов разом з другом отримати біометричний паспорт і не встиг передягтися після служби — був у рясі з хрестом. Тож я вирішив скористатися ситуацією і на подив черги почав казати щось на кшталт: «Покайтеся, грішники, навіщо вам цей проклятий документ! Це ж від диявола!». Потрібно було бачити обличчя людей. Одна жіночка до самої церкви потім за мною бігла, щоб запитати так чи можна було отримати паспорт. Коли я сказав, що так, звичайно отримуйте, засмутилась через те, що пропустила своє місце в черзі.

– Ці риси характеру у Вас з дитинства, чи іншою людиною були до того, як почали служити священиком?

– Балакучість? Та взагалі не змінився, яким був таким і є.

– В школі бешкетником не були?

– Я був старостою у школі (посміхається). Тільки двійочником був, а з поведінкою не було проблем

– В старости беруть двійочників?

– Мене навіть в університеті обрали старостою. Був головою студради.

IMG_9135

– В ЗМІ Ви стали відомим після свого гучного відлучення від церкви Московського патріархату через свої проукраїнські погляди. Розкажіть про це.

– Ця проблема назріла давненько: місяці три-чотири тому. Є в Фейсбуці мої коменти під спілкою православних журналістів і іншими проросійськими організаціями, які є ганебними для нас, для церкви. Я не погоджуюсь з подібною позицією тож не рідко пишу емоційно різкі коментарі.

Все почалося з того, що капелан з ОУН УПА щось сказав і всі почали писати, що то є не людина, а демон і в ньому легіон демонів. А я відповів, що напевно то легіон демонів не в ньому, а у єпископаті МП, який ненавидить Україну і українців і хоче бачити тут Україну російську.

Після цього мене прибрали з собору (Покровського — ред.), перевели до іншого храму і з того моменту я зрозумів для себе, що мені вже не буде життя і, мабуть, час йти з московської церкви, бо моя ідеологія, думки, дії не співпадають з офіційною лінією.

Я пішов в останню суботу року, 23 грудня, до владики (Луки — ред.), коли він останній раз приймав і написав прохання про те, щоб мене перевели за штат і дозволили поїхати з єпархії. Владика відповів, що не може мене перевести через брак священників і не буде цього робити.

На що я попрохав заборонити мені служіння, щоб я зміг поїхати до Києва, де мені пропонували роботу. Це був, на мою думку, слушний момент тихо піти. Владика сказав, що не відпустить мене і на мої заперечення, що це не конструктивно просто пішов з кабінету. Моє прохання так і лишилося нерозглянутим.

Десь через тиждень після Нового року мене знову покликали до єпархії підписати деякі документи. Я на радощах подумав, що нарешті моє прохання задовольнять.

В той же час мені дзвонить теж проукраїнський священик Ігор Савва і вітає з тим, що ми тепер служимо разом при церкві 9-ї лікарні. Щоб ви розуміли там дуже маленьке приміщення. Ми сіли і подумали, що я не буду підписувати той наказ, тому що ми там би просто не помістилися удвох.

Я пішов у єпархію і сказав, що не буду підписувати той документ, і почав чекати реакції. Але так сталося, що спочатку розгорівся скандал з приводу Різдва 25 грудня, потім зі служіння в Будапешті, а тоді трагедія з дитинкою. Мене все не викликали і я думав всі вже забули про мене.

– Чому тоді Ви пішли служити до Московського патріархату?

– Бо не знав про існування інших! У нас як люди обирають церкву: та що ближче до них знаходиться.

IMG_9072

– Розкажіть більш детальніше про скандал з українською мовою

– Були збори 10 січня. Якщо чесно, я всі їх прогуляв на вулиці біля храму і все чекав, що після зайду до владики і скажу, що йду.

Коли зайшов до церкви, виявилось, що всі ще там. Владика почав вимагати: “Отец Анатолий, скажите, почему вы всех нас назвали тварями, тварюками?». А я на той час зняв підрясник, бо думав, що мене вже ніхто не буде викликати.

Я сказав: “Владика, я не маю що казати”, але він все наполягав: «Иди сюда, ты что,боишься?» Натовп почав кричати: “Выйди, выйди, когда к тебе владыка обращается”.

Я вийшов і знову взяв мікрофон і кажу: «Що я маю казати? Ви знаєте чого я вас так назвав». І я почав казати українською, на що одна жінка почала кричати: “Говорите по-русски“, я сказав, що не буду, тому що я українець і моя державна мова українська. До мене підбіг секретар і почав казати, що на початку я спілкувався російською. Відповів , що я змінився і тепер розмовляю українською.

Розумієте як все перекручено, моє прохання, щоб мене перевели було написано ще до Нового року. Я сам прийшов и попрохав, щоб мене відправили. Він відмовив і тепер так все перекрутили начебто пішли мене.

Якщо ви бачили, після того випадку була прес-конференція. Дуже поважна у нашому місті людина, дуже поважна моєму серцю, попрохала подзвонити владиці заради миру і щоб припинити ці сварки і крики не з огляду навіть моєї ситуації.

Я вирішив, що раз хочу йти, то це треба робити з миром, адже ми всі є християнами і священики. Я не хотів до останнього дзвонити, але зробив це і сказав як людина людині: «Вибачте мені, святий владика, я знаю, що буваю різким, я перед вами приношу вибачення і ми маємо зібрати прес-конференцію, щоб покласти край всім сваркам». Він відповів, що не може.

IMG_9181

А потім, наступного дня мій друг скидає скріншот про те, що я покаявся і зараз буде прес-конференція. І там моя пряма мова про те, що не хочу спілкуватися з журналістами і всі інші мої слова лежать в Інтернеті. І я не розумію як всі мої інтимні речі, які я говорив владиці як батькові, виклали на загал?! Чи нас прослуховують, чи він сам передав?!

Тоді я вирішив, що ні на яку прес-конференцію я не піду, до того ж залишалося півтори години, а мені так ніхто і не дзвонив не запрошував.

І слово покаятися: в наказі на моє відлучення говориться, що я допустив “висловлювання, які порочать мать-церкву”. Я не вважаю московську церкву матір’ю. Я не вважаю її навіть сестрою, бо багато зла вона наробила для України.

Жодного разу я не казав у своїх висловлюваннях щось образливе про усю Церкву як структуру, а казав про єпископат чи окремих священиків, які служать цій церкві.

Я не знаю в чому маю каятися, бо чотири роки служив вірою і правдою, вважаючи владику батьком.

Ми все робили для того, щоб показати, що ми українська церква. Насамперед зробили книжечку для служіння українською, зібравши всі тексти, знайшли книжки. До нас почали ходити люди, які знали, що в церкві Московського патріархату ведуть служби українською. Антицерковного ми нічого не робили.

Хоча бували такі випадки, що інші священики боялися заколоту: знімали на відео чи потім питали інших, чи не розмовляли ми про політику.

На прес-конференції також казалося, що я лаявся біля вівтаря. То дійсно було, зізнаюся, бо я емоційна людина. Але чому я це робив він не сказав. А були деякі люди з церковного персоналу, вони зараз вже не працюють, які дозволяли собі непристойні речі. Я різким словечком казав куди їм піти.

Я не ховаюсь і відверто кажу, що це було і якщо запитають скажу як це було.

Жодного канону я не порушив і не змінив. Мене не бачили напідпитку чи з цигаркою або у клубі з дівками, на що не маю право, бо прийняв целібат

– Але ж наша церква не забороняє мати дружину, то ж це власне бажання?

– Є священики, які можуть одружуватися, і ченці. Це особистий вибір. А є священики, яких ще не постригли в ченці, але вони хочуть йти цією дорогою до монастирю. Є термін, який вони можуть пожити в миру, але без дружини.

– Чим було це рішення викликане?

–Це був свідомий вибір, я сам цього хотів. Я постійно хотів служити церкві і віддавати їй себе, думаючи, що якщо в мене будуть дружина чи діти, потрібно думати, де брати гроші, щоб їх годувати, не можна робити, бо треба бігти до дружини.

Дуже часто ми дивимось на церкву в рожевих окулярах, не розуміючи, що в церкві служать такі самі люди з такими ж потребами і амбіціями.

IMG_9055

– Ви не пожалкували через своє рішення? Його ж неможна скасувати?

– Жодного разу ні в чому. Якщо була б можливість, я б нічого не змінив. Целібат можна скасувати лише з богословення митрополита Онуфрія у дуже рідких випадках з якихось дуже особистих причин. І це не вітається.

– Чи є підстави для заяв про антиукраїнські настрої у запорізькій єпархії московського патріархату і не підтримку наших військових?

– Це особиста думка кожного священика. В єпархії є окремий священик, який займається напрямком допомоги військовим. Я декілька разів теж їздив до зони АТО, але з волонтерами, з якими познайомився раніше. Але скажу відверто, що це не дуже подобалося моєму отцю-настоятелю, бо ми їздили по суботах або неділях, а я мав на його думку служити, хоча у нас служило зі мною ще п’ятеро. Це ж стосується політики і не всі ці погляди підтримують.

Погодьтеся, дивно, коли ми кричимо про українську церкву, а 95% всіх книжок видано російською.

Я вже мовчу про те, що у храмах не зустріти ікону Петра Могили, а це не просто святий, це інтелектуал, який реформував церкву і підняв її з небуття, довів до рівня інтелектуалізму. Я мовчу про наявність храмів на його честь.

Мені здається, що церква Московського патріархату ніколи і не була українською, окрім назви і територіальної приналежності.

Коли був митрополит Володимир, який сам був с Західної України, вів проукраїнську політику, але з початком війни, на мій особистий погляд, Московський патріархат взяв знову проросійський курс.

IMG_9061

– Що послугувало причиною перейти на українську?

–До навчання в семінарії я ніколи не розмовляв українською і навіть не думав, що можу. Більш того відверто скажу, що я був за Росію. До 2014 року я був проросійськи налаштованою людиною комуністичних поглядів. Я не сприймав Майдан, обожнював Радянський Союз, кожного 1 і 9 травня ходив на всі мітинги.

Ленін був для мене таким собі ідеалом, борцем. В семінарії я познайомився з хлопцем, який живе в невеликому гірському селі на Львівщині. І він спілкується не те, щоб українською, а своєю особливою мовою і ми почали товаришувати.

Влітку він запросив мене до себе у гості і він мені заборонив спілкуватися російською, бо боявся, що мене поб’ють. Тоді вже почалася війна на Сході. Але ніхто мене не побив і навіть не сказав поганого слова, навпаки, всі віднеслися як до рідного і дуже за мене переживали, щоб я був нагодований. Мені віддавали все найкраще. Я почав дивитися на цього хлопця інакше і на те, що мені розповідали чи показувати про ворогів-бандерівців. З тих пір почалася моя трансформація.

– Церква має бути прогресивною?

– Звичайно! Церква має змінюватися і йти в ногу з часом і має бути зі своїм народом. Якщо той змінився, то і церква має бути з ним. В цьому для мене завжди були прикладом греко-католики, які вистояли, незважаючи за польську окупацію, на радянську, німецьку, заборону 46-ого року, але вони вистояли і у вісімдесятих роках відродилися не як латинізована церква, а як справжня українська. Вони не втратили своїх обрядів, традицій, культури.

І саме зараз ми спостерігаємо як вони змінюється з народом і в деяких випадках є модератором тих змін. Якщо подивимось на Католицький університет (у Львові –ред.), який є найпрогресивнішим в усій Україні. Там не бояться запрошувати католицьких, протестантських та викладачів інших віросповідань і не бояться критично мислити і питати, яким є Бог.

Крім того, греко-католики при будівництві сучасних храмів відходять від канонічності в розумінні як має виглядати храм.

Чи хоча б подивитися на їх ікони, розп’яття. Наприклад, в Італії під час відпустки я бачив на стіні в готелі таке модернове, зроблене з проволоки. Мені так сподобалося, що я навіть сфотографував. В нашому ж розумінні хрест має складатися з двох ніжок, а по-іншому вже не можна молитися. А хто на хресті? Христос? Ось тобі і відповідь. А ми чіпляємося до аспектів.

IMG_9198

– А чи готова наша церква до змін, окрім греко-католиків?

– Церква Київського патріархату поступово йде до них. Тим паче, що там зараз багато молодих священиків. Московський більш усталений, тому що підпорядковується Москві.

– Мені здається, що Ви дуже відрізняєтесь від священика, яким більшість звикла його бачити

– Я ж кажу про себе, що дурнуватий на всю голову (сміється). Ми звикли бачити священика бородатим, сумним.

Бабусям більше подобаються сумні священики, бо думають: раз сумний, значить багато молиться. А молодь притягують священики, які вміють посміхатися і спілкуватися. В цьому мені імпонують католики, які не завжди носять ряси.

Якось я до собору прийшов і хотів поцілувати престол, а на мене як накинулись старі священики: “Що ти робиш, не можна в простому одязі!” Так що, я в підряснику священик, а без — вже ні ? Бомж? То як мене до храму впустили?

Тобто ми знову асоціюємо священство, благодать Божу з одягом. Священик має ходити с чотками, бородою і немитою головою, тут капуста висить. Він не може бути гарним? А на мою думку має бути гарним і веселим.

А ще, на мою думку, він, в першу чергу, має співчувати кожному, незважаючи на те, мусульманин це, іудей, чоловік чи жінка, ходить людина до церкви Київського патріархату чи Московського. Він має розуміти, що Господь дав йому благословення допомагати всім, хто цього потребує. Господь каже: «Придите ко мне все нужденные». Він не говорить: прийдіть до мене з того патріархату, а з цього не приходьте.

Якось мене щось спитали про Бога і кажуть: «Ага, Вы еще скажите, что Христос пришел и к иудеям, и к мусульманам». Так, кажу, хто прийняв його, хто взяв до себе і подружився, з тим і залишився.

Не потрібно боятися бути простим. Заходиш (в рясі –ред.) купити хліба до магазину і всі на тебе дивляться, що ж ти купиш. Береш швидко ту хлібину і тікаєш.

IMG_9158

– Які були найдивніші питання від вірян?

– Та не було дивних запитань, людей не цікавить висока матерія і наші відносини з Богом, а більш буденні речі, “битовуха”, наприклад, що можна їсти, а що ні.

І навіть була ситуація, коли жіночка прийшла в церкву без хустинки і надягла на голову пакета, бо треба ж бути з накритою головою. То я їй кажу: «Ви можете зняти того пакета і бути з відкритою головою, то не страшно».

– То може то є стереотипи з дитинства про церкву?

– Так, стереотипи. Мені один священик сказав, що за все, що зараз відбувається в церкві винні ми. Бо ми все це культивували, що потрібно тільки так робити. Як ото люди сперечаються, хреститися двома пальцями чи трьома. То великий богословський спор, як хреститись. Католики он взагалі п’ятьма пальцями хрестяться, так що горіти в пеклі будуть, чи що?

Такі речі неважливі, розумієте? Один раз мене спитала дитина під час шкільної екскурсії, чи 7 чи 8 клас: «А як ви знаєте, що Бог любить Вас?» Питання від тої дівчинки дуже здивувало мене, бо я очікував, що вона запитає про візерунки на стелі або щось більш простіше.

– Серед популярних стереотипів про священиків є й такий, що це дуже заможні люди. Наскільки це відповідає дійсності?

– Є багаті священики, а є бідні, але других більше. Як говориться у Святому писанні ”Священник должен питаться от престола”. Але більшість священиків розуміючи, що не прогодуються за пожертви, йдуть працювати. Якщо ти простий священик і в тебе немає у друзях директорів заводів, то що робити, не помирати ж з голоду.

IMG_9113

– Як виглядає буденний день священика?

– Знаєте таке поняття, як «ненормований робочий день». Ніколи не знаєш коли і куди тебе викличуть. Для мене ідеал священика – це коли тобі в 3 години ранку подзвонили і сказали: «батюшка, мне плохо», а священик йому не каже: «ти дурень». Священик є психолог. Коли я їздив до фронту, з нами їздила дуже файна пані, вона як психолог. Не психіатр, а психолог, напевне, так? І вона або я коли виступали, ми завжди казали воїнам: «звертайтесь до священика або до психолога, до кого вам зручно, з ким ви зараз не боїтеся говорити та маєте довіру». І мені дуже подобалось працювати в парі, бо вона є фахівцем своєї справи, а я можу з точки зору любові і опіки щось допомогти і сказати необхідні слова людині. Дуже добре, коли священик має якийсь досвід психолога, або проходив якісь курси. Ти часто стикаєшся з людьми, повинен розуміти їх. Бо хтось каже: «він – біснуватий», а ти дивишся і розумієш, що людина просто хворіє. Дуже багато є людей з істеричним складом характеру, дуже багато конфліктних людей приходять до храму. І ми маємо завжди вміти знайти консенсус в таких ситуаціях.

Це дійсно дуже важко. Я взагалі-то людина дуже балакуча, але коли служив у соборі, приходив додому, бабуся якщо мені щось казала, я відповідав, «Не чіпай, я хочу мовчати, я нічого не хочу казати, тихо сиди. Просто не чіпай мене, я нічого не хочу чути, їсти не їсти, телевізор там» (посміхається).

Просто хочу закритися у кімнаті, побуди один, щоб до тебе ніхто не приходив і ти нікого не чув.

– Що плануєте робити після гучного виходу з Московського патріархату?

– З самого початку – заспокоїтися. Пропозицій є багато і різних: в освітній сфері – працювати викладачем, і є пропозиції іти до церкви.

Ми маємо розуміти, що всі структури в чомусь схожі. Не можна казати, що ця церква добра, а ця погана. Всі вони мають щось однакове, і в чомусь вони різняться. Тут потрібно все обмислити, все продумати. Бо пішов з церкви через те, що не згоден з тим, з тим і з тим, а зараз підеш до другої церкви і там будеш з чимось не згоден.

Наступного разу я вже точно планую служити у церкві до останнього. Поки вагаюся між греко-католицькою церквою і Київським патріархатом.

Аліна Новгородцева та Катерина Клочко

Если вы нашли ошибку – выделите текст и нажмите сочетание клавиш Shift + Enter или кликните сюда. Спасибо!

comments powered by HyperComments