Понад місяць без зв'язку із сином: як родина захисника Азовсталі вивозила з окупованого Маріуполя нагороди сина

Ганна прожила в Маріуполі все життя – 50 років. Понад 30 з них вона пропрацювала в одному цеху на заводі Ілліча, щасливо вийшла заміж і народила двох синів. Родина мирно і спокійно жила в приватному будинку в одному з районів міста. А потім почалась повномасштабна війна. І все змінилось.

Жителі Маріуполя не надто боялись війни

Старший син Ганни, Максим, ще у 2014 році пішов захищати Україну. Мати згадує, що рішення він прийняв досить швидко: «Коли бої стали точитись на підступах до міста прийшов і сказав, що не може інакше. Пішов служити в “Азов”, разом з друзями. Я не могла його зупинити, сказала, що буду завжди ним пишатись».

Для жителів Маріуполя повномасштабна війна не була чим-то надзвичайно страшним – місто вже обстрілювали у 2015 році, його жителі регулярно чули вибухи і інші звуки війни. Тому 24 лютого виїзджати родина не квапилась: думали, що перечекають і не хотіли їхати далеко від старшого сина.

Але ситуація ставала все гіршою з кожним днем – спочатку зникло світло, потім вода, зв’язок. Потім ворог став безцільно обстрілювати місто, стало «прилітати» спочатку в сусідні районі, а потім – і в район, де стоїть будинок родини. Ганна згадує, що більш за все лякала відсутність зв’язку: «Ми не знали, що відбувається. Молодший син щодня ходив пішки в центр міста, де була хоч якась точка, де можна було зловити інтернет. Зв’язок зі старшим сином пропав в перші дні, він лише декілька разів написав і подзвонив».

На початку березя Максим вперше приїхав додому – буквально на декілька секунд. Сказав рідним їхати з міста будь-яким шляхом. Після цього він встиг побачити рідних ще двічі і кожен раз кричав: «Їдьте!».

Виїхати з Маріуполя будь-яким шляхом – не так вже й просто

Мати послухала сина з першого разу – нашвидкоруч покидали речі в дивом вцілілу машину. Їхали планували вп’ятьох: Ганна, молодший син, бабуся, знайома родини Настя та вівчарка Рада.

«Це був початок березня, бої були вже на підступах до міста. Усі три доступні виїзди з Маріуполя були заблоковані російськими військами. Скрізь рвалися міни, стріляли, проїхати нам не вдалось. Довелось повернутись. Друга спроба була 14 березня – у місті формувалися колони з мирних жителів, ми пристали до однієї такої. Колону обстріляли і ми знов повернулись», – розповідає Ганна.

Тим часом ситуація ставала дедалі гіршою – вдарив мороз до -14 градусів, випав сніг. Люди адаптувались до таких умов як могли – готували на багаттях, грілись вдень на сонці.

Неподалік будинку Ганни було джерело, куди молодший син ходив по воду. В один з днів поряд з джерелом він побачив пробиті уламками ємкості для води і калюжі крові. В один з наступних днів снаряди прилетіли в будинок Ганни. Сім’я вчергове вирішила пробувати виїхати з міста. «Вночі обстріл був дуже близько до нас, падали міни, кружляли літаки. Ми вигнали машину о 6-й ранку, завантажили протягом 10 хвилин у неї, що змогли і поїхали. Ми виїхали через Мелекіно – Урзуф на Бердянськ. Там уже були росіяни», – розповідає Ганна. Жінок не особливо оглядали, а от молодшого сина заставляли роздягтись – шукали патріотичні татуювання. Родині вкрай пощастило, що в той час не було фільтраційних таборів – інакше їх би точно затримали як родичів військовослужбовця.

Нагороди сина і шлях до вільної території

З собою Ганна везла нагороди сина – жінка замотала їх в чимало пакетиків, заліпила скотчем. Прекрасно розуміла, що це шалений ризик. Але залишити їх вдома не змогла: «Пакетик з ними я замотала в речі та поклала на дно своєї сумки. Сумка стояла у багажнику, в самому низу. Зверху поклали чемодан дівчини, що з нами їхала. Її речі зазвичай і дивились, а до моїх не дійшли в них руки», – розповідає Ганна.

Вона вважає, що проїхати без проблем їм допомогло чи не диво – бо вже на одному з останніх блокпостів на самому видному місці в машині побачили документи її власника – Максима. Який в той час все ще боронив оточене місто.

«На переднє сидіння посадили нашу вівчарку. Вони не надто хотіла з нею щось придивлятись. Крім того, наша бабуся постійно сильно кашляла, куталась, намагалась виглядати сильно хворою», – розповідає жінка про дорогу до Запоріжжя.

Подолавши більше 15 блокпостів, родина дісталась до Запоріжжя. Перші дні їм здавались дивом звичні речі – гаряча вода. світло, зв’язок. Сім’я поселилась в добрих людей, які дозволили їм поселитись в своїй квартирі.

Син в полоні

Ганна з жахом слідкувала за подіями на Азовсталі. Старший син залишався там. З ним часто не було зв’язку по декілька днів – потім він з’являвся, коротко писав, що живий і знов зникав.

Жінка впевнена, що після таких обстрілів та постійних бомбардувань, хлопці не сподівалися вийти з заводу живими: «На той момент вони мали наказ один – триматися і відтягувати на себе війська. Що вони зробили. Якби вони не протрималися 3 місяці, відтягуючи велике угруповання та техніку, не встояло б Запоріжжя та той самий Київ. У Маріуполі був невеликий гарнізон. На пів мільйонне місто, у нас військових було може 3 тисячі людей. Діти не сподівалися вийти. Але вони отримали інший наказ», — коментує Ганна.

17 травня Максим вийшов на зв’язок. Написав, що живий. Тоді стало відомо, що гарнізон отримав наказ на збереження життя і виходить з заводу. З тих пір Ганна немає зв’язку з сином. Знає, що він в полоні, на території так званої «ДНР». Він є в списках, але в родини понад місяць немає жодної інформації про його стан, умови перебування. Єдине, що їм залишається – чекати. «Я просто сподіваюсь, що він в порядку. Ми, родини гарнізону Маріуполя, хочемо добитись від міжнародних організацій участі в контролі за ними. Щоб в них було достатньо їжі. води, щоб їм надавали медичну допомогу», – каже Ганна зі сльозами на очах.

Втрачене життя і три ковдри з собою

В Запоріжжі у Максима чимало знайомих – деякий час він працював в нашому місті. В тому числі, він має тут подругу – волонтерку Наталію Соловйову. Протягом всієї оборони Маріуполя хлопець тримав з нею зв’язок – ділився новинами, в тому числі, і про сім’ю.

Наприкінці квітня військовослужбовець майже перестав виходити на зв’язок. На Азовсталі тривали шалені бої, новини звідти приходили все гірше. 17 травня Максим написав і Наталії. Він попросив її подбати про рідних. Дівчина пообіцяла зробити все, що зможе. Зараз вона проводить збір коштів для родини. Адже Ганна та її родичі виїхали з Маріуполя поспіхом, в зимовому одязі. З собою взяли лише найнеобхідніше і три ковдри – на випадок, якщо доведеться ночувати в полі. В зруйнованому росіянами місті залишилось все їхнє життя. Будинок, який родина багато років приводила до ладу. Нажиті важкою працею речі, улюблений посуд.

Ганна твердо впевнена – як тільки Маріуполь буде звільнено, вона поїде додому. Відбудовувати його і робити ще кращим. А поки родина чекає на старшого сина з полону і намагається знайти своє місце в Запоріжжі.

Допомогти родині можна, переказавши кошти Наталії: 4149609014209276 – Наталія Соловйова