Ганна прожила в Маріуполі все життя – 50 років. Понад 30 з них вона пропрацювала в одному цеху на заводі Ілліча, щасливо вийшла заміж і народила двох синів. Родина мирно і спокійно жила в приватному будинку в одному з районів міста. А потім почалась повномасштабна війна. І все змінилось.
Старший син Ганни, Максим, ще у 2014 році пішов захищати Україну. Мати згадує, що рішення він прийняв досить швидко: «Коли бої стали точитись на підступах до міста прийшов і сказав, що не може інакше. Пішов служити в “Азов”, разом з друзями. Я не могла його зупинити, сказала, що буду завжди ним пишатись».
Для жителів Маріуполя повномасштабна війна не була чим-то надзвичайно страшним – місто вже обстрілювали у 2015 році, його жителі регулярно чули вибухи і інші звуки війни. Тому 24 лютого виїзджати родина не квапилась: думали, що перечекають і не хотіли їхати далеко від старшого сина.
Але ситуація ставала все гіршою з кожним днем – спочатку зникло світло, потім вода, зв’язок. Потім ворог став безцільно обстрілювати місто, стало «прилітати» спочатку в сусідні районі, а потім – і в район, де стоїть будинок родини. Ганна згадує, що більш за все лякала відсутність зв’язку: «Ми не знали, що відбувається. Молодший син щодня ходив пішки в центр міста, де була хоч якась точка, де можна було зловити інтернет. Зв’язок зі старшим сином пропав в перші дні, він лише декілька разів написав і подзвонив».
На початку березя Максим вперше приїхав додому – буквально на декілька секунд. Сказав рідним їхати з міста будь-яким шляхом. Після цього він встиг побачити рідних ще двічі і кожен раз кричав: «Їдьте!».
Мати послухала сина з першого разу – нашвидкоруч покидали речі в дивом вцілілу машину. Їхали планували вп’ятьох: Ганна, молодший син, бабуся, знайома родини Настя та вівчарка Рада.
«Це був початок березня, бої були вже на підступах до міста. Усі три доступні виїзди з Маріуполя були заблоковані російськими військами. Скрізь рвалися міни, стріляли, проїхати нам не вдалось. Довелось повернутись. Друга спроба була 14 березня – у місті формувалися колони з мирних жителів, ми пристали до однієї такої. Колону обстріляли і ми знов повернулись», – розповідає Ганна.
Тим часом ситуація ставала дедалі гіршою – вдарив мороз до -14 градусів, випав сніг. Люди адаптувались до таких умов як могли – готували на багаттях, грілись вдень на сонці.
Неподалік будинку Ганни було джерело, куди молодший син ходив по воду. В один з днів поряд з джерелом він побачив пробиті уламками ємкості для води і калюжі крові. В один з наступних днів снаряди прилетіли в будинок Ганни. Сім’я вчергове вирішила пробувати виїхати з міста. «Вночі обстріл був дуже близько до нас, падали міни, кружляли літаки. Ми вигнали машину о 6-й ранку, завантажили протягом 10 хвилин у неї, що змогли і поїхали. Ми виїхали через Мелекіно – Урзуф на Бердянськ. Там уже були росіяни», – розповідає Ганна. Жінок не особливо оглядали, а от молодшого сина заставляли роздягтись – шукали патріотичні татуювання. Родині вкрай пощастило, що в той час не було фільтраційних таборів – інакше їх би точно затримали як родичів військовослужбовця.