Понад місяць без зв'язку із сином: як родина захисника Азовсталі вивозила з окупованого Маріуполя нагороди сина
28 июня 2022
Люди

Понад місяць без зв'язку із сином: як родина захисника Азовсталі вивозила з окупованого Маріуполя нагороди сина

Ганна прожила в Маріуполі все життя – 50 років. Понад 30 з них вона пропрацювала в одному цеху на заводі Ілліча, щасливо вийшла заміж і народила двох синів. Родина мирно і спокійно жила в приватному будинку в одному з районів міста. А потім почалась повномасштабна війна. І все змінилось.

Жителі Маріуполя не надто боялись війни

Старший син Ганни, Максим, ще у 2014 році пішов захищати Україну. Мати згадує, що рішення він прийняв досить швидко: «Коли бої стали точитись на підступах до міста прийшов і сказав, що не може інакше. Пішов служити в “Азов”, разом з друзями. Я не могла його зупинити, сказала, що буду завжди ним пишатись».

Для жителів Маріуполя повномасштабна війна не була чим-то надзвичайно страшним – місто вже обстрілювали у 2015 році, його жителі регулярно чули вибухи і інші звуки війни. Тому 24 лютого виїзджати родина не квапилась: думали, що перечекають і не хотіли їхати далеко від старшого сина.

Але ситуація ставала все гіршою з кожним днем – спочатку зникло світло, потім вода, зв’язок. Потім ворог став безцільно обстрілювати місто, стало «прилітати» спочатку в сусідні районі, а потім – і в район, де стоїть будинок родини. Ганна згадує, що більш за все лякала відсутність зв’язку: «Ми не знали, що відбувається. Молодший син щодня ходив пішки в центр міста, де була хоч якась точка, де можна було зловити інтернет. Зв’язок зі старшим сином пропав в перші дні, він лише декілька разів написав і подзвонив».

На початку березя Максим вперше приїхав додому – буквально на декілька секунд. Сказав рідним їхати з міста будь-яким шляхом. Після цього він встиг побачити рідних ще двічі і кожен раз кричав: «Їдьте!».

Виїхати з Маріуполя будь-яким шляхом – не так вже й просто

Мати послухала сина з першого разу – нашвидкоруч покидали речі в дивом вцілілу машину. Їхали планували вп’ятьох: Ганна, молодший син, бабуся, знайома родини Настя та вівчарка Рада.

«Це був початок березня, бої були вже на підступах до міста. Усі три доступні виїзди з Маріуполя були заблоковані російськими військами. Скрізь рвалися міни, стріляли, проїхати нам не вдалось. Довелось повернутись. Друга спроба була 14 березня – у місті формувалися колони з мирних жителів, ми пристали до однієї такої. Колону обстріляли і ми знов повернулись», – розповідає Ганна.

Тим часом ситуація ставала дедалі гіршою – вдарив мороз до -14 градусів, випав сніг. Люди адаптувались до таких умов як могли – готували на багаттях, грілись вдень на сонці.

Неподалік будинку Ганни було джерело, куди молодший син ходив по воду. В один з днів поряд з джерелом він побачив пробиті уламками ємкості для води і калюжі крові. В один з наступних днів снаряди прилетіли в будинок Ганни. Сім’я вчергове вирішила пробувати виїхати з міста. «Вночі обстріл був дуже близько до нас, падали міни, кружляли літаки. Ми вигнали машину о 6-й ранку, завантажили протягом 10 хвилин у неї, що змогли і поїхали. Ми виїхали через Мелекіно – Урзуф на Бердянськ. Там уже були росіяни», – розповідає Ганна. Жінок не особливо оглядали, а от молодшого сина заставляли роздягтись – шукали патріотичні татуювання. Родині вкрай пощастило, що в той час не було фільтраційних таборів – інакше їх би точно затримали як родичів військовослужбовця.

Нагороди сина і шлях до вільної території

З собою Ганна везла нагороди сина – жінка замотала їх в чимало пакетиків, заліпила скотчем. Прекрасно розуміла, що це шалений ризик. Але залишити їх вдома не змогла: «Пакетик з ними я замотала в речі та поклала на дно своєї сумки. Сумка стояла у багажнику, в самому низу. Зверху поклали чемодан дівчини, що з нами їхала. Її речі зазвичай і дивились, а до моїх не дійшли в них руки», – розповідає Ганна.

Вона вважає, що проїхати без проблем їм допомогло чи не диво – бо вже на одному з останніх блокпостів на самому видному місці в машині побачили документи її власника – Максима. Який в той час все ще боронив оточене місто.

«На переднє сидіння посадили нашу вівчарку. Вони не надто хотіла з нею щось придивлятись. Крім того, наша бабуся постійно сильно кашляла, куталась, намагалась виглядати сильно хворою», – розповідає жінка про дорогу до Запоріжжя.

Подолавши більше 15 блокпостів, родина дісталась до Запоріжжя. Перші дні їм здавались дивом звичні речі – гаряча вода. світло, зв’язок. Сім’я поселилась в добрих людей, які дозволили їм поселитись в своїй квартирі.

Син в полоні

Ганна з жахом слідкувала за подіями на Азовсталі. Старший син залишався там. З ним часто не було зв’язку по декілька днів – потім він з’являвся, коротко писав, що живий і знов зникав.

Жінка впевнена, що після таких обстрілів та постійних бомбардувань, хлопці не сподівалися вийти з заводу живими: «На той момент вони мали наказ один – триматися і відтягувати на себе війська. Що вони зробили. Якби вони не протрималися 3 місяці, відтягуючи велике угруповання та техніку, не встояло б Запоріжжя та той самий Київ. У Маріуполі був невеликий гарнізон. На пів мільйонне місто, у нас військових було може 3 тисячі людей. Діти не сподівалися вийти. Але вони отримали інший наказ», — коментує Ганна.

17 травня Максим вийшов на зв’язок. Написав, що живий. Тоді стало відомо, що гарнізон отримав наказ на збереження життя і виходить з заводу. З тих пір Ганна немає зв’язку з сином. Знає, що він в полоні, на території так званої «ДНР». Він є в списках, але в родини понад місяць немає жодної інформації про його стан, умови перебування. Єдине, що їм залишається – чекати. «Я просто сподіваюсь, що він в порядку. Ми, родини гарнізону Маріуполя, хочемо добитись від міжнародних організацій участі в контролі за ними. Щоб в них було достатньо їжі. води, щоб їм надавали медичну допомогу», – каже Ганна зі сльозами на очах.

Втрачене життя і три ковдри з собою

В Запоріжжі у Максима чимало знайомих – деякий час він працював в нашому місті. В тому числі, він має тут подругу – волонтерку Наталію Соловйову. Протягом всієї оборони Маріуполя хлопець тримав з нею зв’язок – ділився новинами, в тому числі, і про сім’ю.

Наприкінці квітня військовослужбовець майже перестав виходити на зв’язок. На Азовсталі тривали шалені бої, новини звідти приходили все гірше. 17 травня Максим написав і Наталії. Він попросив її подбати про рідних. Дівчина пообіцяла зробити все, що зможе. Зараз вона проводить збір коштів для родини. Адже Ганна та її родичі виїхали з Маріуполя поспіхом, в зимовому одязі. З собою взяли лише найнеобхідніше і три ковдри – на випадок, якщо доведеться ночувати в полі. В зруйнованому росіянами місті залишилось все їхнє життя. Будинок, який родина багато років приводила до ладу. Нажиті важкою працею речі, улюблений посуд.

Ганна твердо впевнена – як тільки Маріуполь буде звільнено, вона поїде додому. Відбудовувати його і робити ще кращим. А поки родина чекає на старшого сина з полону і намагається знайти своє місце в Запоріжжі.

Допомогти родині можна, переказавши кошти Наталії: 4149609014209276 – Наталія Соловйова

Другие статьи
Місцева чиновниця висміяла запоріжців ,які обурились графіті пам'ятках архітектури
Місцева чиновниця висміяла запоріжців ,які обурились графіті пам'ятках архітектури
Місто
"Поки смерть не розлучить нас" як цивільні партнерства захистять наших військових
"Поки смерть не розлучить нас" як цивільні партнерства захистять наших військових
Проблема