Запоріжці віддають перевагу місцевим партіям

Місцеві партії показують результат не не у вигляді «паперових реформ», а у вигляді конкретних справ Таку думку висловив політолог Павло Скурський:

– Рівно рік тому, 29 серпня розпочала роботу Верховна Рада IX скликання. Та сама, в якій, вперше в історії України представники однієї партії зайняли більш ніж половину місць. А значить, з виконанням передвиборчих зобов’язань ніяких складнощів виникнути не могло: щоб прийняти будь-який закон (крім змін до Конституції) досить сил однієї партії. І дійсно, з найпершого дня роботи депутати «монобільшості» оголосили «турборежим»: мовляв, ось прямо зараз всі потрібні закони приймемо, всі погані скасуємо, і буде всім щастя.

Правда, майже одразу щось пішло не так: виявилося, що депутати, яких нам перед виборами представляли як однодумців, вірних соратників новообраного президента, чесних і порядних, «майже таких же, як ми», не забруднених політичними скандалами… виявилося, що вони так само не можуть одне з одним домовитися, так само сваряться між собою і відстоюють інтереси олігархів, так само потрапляють у скандали.

Про монобільшість вже ніхто не згадує, про «турборежим» теж, про обіцяні «40% зростання ВВП за рік» – тим паче. Навіть якщо брати такий сумнівний показник, як кількість прийнятих законів, нинішня Рада після всіх внутрішніх чвар в партії влади, поступається попередній. Але, може, вони «беруть» якістю? Давайте згадаємо «гучні» закони, прийняті Верховною Радою. Продаж землі. Так, дійсно, нинішня Рада зняла мораторій на продаж української землі.

Кому це вигідно: селянам або олігархам – питання відкрите, адже закон почне діяти тільки через рік, але побоювань, висловлюваних різними експертами, вже вистачає. Чи призведе вільний продаж землі до зростання добробуту українців або до того, що вся земля опиниться у купки багатіїв (як зараз всі великі промислові підприємства України) – велике питання. Зняття депутатської недоторканності. На цей пункт депутати напирають особливо. Мовляв, ніхто до нас не зміг, а у нас вийшло…

Ніхто не сперечається, справедливість взяла верх, громадяни України стали трохи рівніші перед законом. Але, на жаль, як і раніше, в Україні більше вирішують не закони, а зв’язки. І хоча нам обіцяли перемогу над корупцією за один місяць, ми бачимо все ті ж корупційні скандали, продаж посад, що і раніше.

Згадайте хоча б скандал з грошима в конвертах («додаткова зарплата» для депутатів), скандал з хабарями за 30 тис. дол. за «площадки Яценко», скандал з детектором брехні. І ніхто з депутатів і топ-чиновників, яких називали корупціонерами, не перебувають за ґратами! Так це перемога чи видимість перемоги? Дозвіл грального бізнесу. Ще одна «перемога». Але для кого? Той недовгий час, коли «злачні місця» ігрової індустрії були закриті, будуть з ностальгією згадувати жителі спальних районів українських міст.

Справи у парламентської більшості не склалися настільки, що, як свідчать журналісти, до річниці парламентських виборів «слугам народу» роздали методичку, в якій прописано, як правильно пояснювати цьому самому народу відсутність хоч якихось видимих ​​результатів. Документ цей потрапив до ЗМІ, і ми тепер можемо його прочитати. Дослівно там сказано: «Реформи йдуть постійно. Десь вони прості і швидкі, а десь потрібно більше часу на впровадження. Зрозуміло, що, як би нам не хотілося, але зламати за рік систему, яка будувалася 30 років, неможливо. Але ми намагаємося…» Загалом, реформи йдуть, життя налагоджується, ми цього просто не помічаємо. Може бути, тому, що життя налагоджується не у нас?

Адже якщо зазирнути не в холодильник пересічного українця, а в депутатські декларації про доходи, може здатися, що, і справді, добробут зростає, народ багатіє. Щоб не здалося, що я «кочу бочку» на одну лише партію влади, давайте подивимося на інші всеукраїнські парламентські партії: крім «Слуги народу» їх у нас ще 4.

Може, хоча б одна запам’яталася за цей рік чимось крім лайки проти політичних конкурентів, може хоч одна запропонувала конкретний розумний і дієвий план розвитку нашої країни, економіки, виражений в законопроєктах? На жаль, ні. Тоді, може, варто прислухатися до депутатів і терпляче чекати, коли їхні «старання» хоч якось позначаться на нашому нелегкому житті? Але тут ось яка справа.

Ті ж партії знову вивісили на вулицях наших міст свою рекламу і безсоромно пропонують нам проголосувати за них ще раз, тепер на місцевих виборах. І знову ми чуємо ті ж обіцянки і ті ж слова, про те, що «нашим кандидатам ви можете довіряти як самим собі». Знаєте, що мені це все нагадує? Напевно, у багатьох з нас був або є знайомий, який позичав гроші, обіцяючи вкласти у вигідну справу, яка буде вам приносити хороший прибуток. Проходять роки – прибутку немає. Замість цього це ваш знайомий просить у вас ще грошей, щоб довкласти їх – і знову обіцяє вам, що ось-ось піде прибуток. Ви знову позичаєте. І знову рік не бачите нічого від знайомого (і самого знайомого теж). І знову приходить до вас ваш знайомий, і знову просить грошей, і знову обіцяє те ж саме.

І у вас виникає таке відчуття, що до вас ставляться, як до дурня. Українці, як показує історія, вміють дати відсіч таким «розумникам». На президентських і парламентських виборах 2019 року українці показали Порошенку і його союзникам, хто в домі господар, і вимели його персонально і багатьох «бувалих» і самовпевнених депутатів з вершин політики. Але ось тепер і «нові обличчя» пішли шляхом Ющенка-Януковича-Порошенка.

Знову депутати б’ються за особисті інтереси, за землю і гральний бізнес. В економіці замість обіцяного зростання – черговий провал, зате зростає безробіття, і корупція нікуди не поділася. А виборцям знову пропонується набір порожніх, нічим не підкріплених гасел.

По-моєму, у наявності фатальний прорахунок авторів таких гасел. Навіть рейтинги незалежних соціологічних структур невблаганно доводять – народ, українці, не стадо, і не покірлива маса, як вважають київські політики. Показники всіх без винятку партій, представлених у Верховній Раді, істотно просіли в опитуваннях про майбутні місцеві вибори. Перш за все, помітно, що ці партії поступаються локальним, місцевим партіям. І це, якщо задуматися, не дивно. Як на мене, на відміну від «київських» партій, кандидати від місцевих партій дійсно «свої», місцеві, весь час поряд, ходять по тих самих вулицях, гуляють у тих самих парках, і з них дійсно можна запитати за результати їхньої роботи. По-друге, у них, як правило, ці результати є, не у вигляді «паперових реформ», а у вигляді конкретних відчутних речей: освітлених вулиць, відремонтованих доріг, упорядкованих парків і т.д.

Власне, тому їм не потрібні «методички для ЗМІ» про те, як розповідати про великі плани і виправдовувати відсутність досягнень – і це головна різниця. У місцевих партіях часто не вистачає людей, які вміють так красиво говорити, як київські політики, але вистачає тих, хто робить реальну роботу кожен день. І те, що виборці віддають перевагу не словам, а справам – вселяє надію на те, що хоча б у себе вдома, у своїх містах ми будемо продовжувати бачити позитивні зміни, що працює транспорт, дитячі садки, лікарні… Знову депутати б’ються за особисті інтереси, за землю і гральний бізнес. В економіці замість обіцяного зростання – черговий провал, зате зростає безробіття, і корупція нікуди не поділася.

А виборцям знову пропонується набір порожніх, нічим не підкріплених гасел. По-моєму, у наявності фатальний прорахунок авторів таких гасел. Навіть рейтинги незалежних соціологічних структур невблаганно доводять – народ, українці, не стадо, і не покірлива маса, як вважають київські політики.

Показники всіх без винятку партій, представлених у Верховній Раді, істотно просіли в опитуваннях про майбутні місцеві вибори. Перш за все, помітно, що ці партії поступаються локальним, місцевим партіям. І це, якщо задуматися, не дивно. Як на мене, на відміну від «київських» партій, кандидати від місцевих партій дійсно «свої», місцеві, весь час поряд, ходять по тих самих вулицях, гуляють у тих самих парках, і з них дійсно можна запитати за результати їхньої роботи.

По-друге, у них, як правило, ці результати є, не у вигляді «паперових реформ», а у вигляді конкретних відчутних речей: освітлених вулиць, відремонтованих доріг, упорядкованих парків і т.д. Власне, тому їм не потрібні «методички для ЗМІ» про те, як розповідати про великі плани і виправдовувати відсутність досягнень – і це головна різниця.

У місцевих партіях часто не вистачає людей, які вміють так красиво говорити, як київські політики, але вистачає тих, хто робить реальну роботу кожен день. І те, що виборці віддають перевагу не словам, а справам – вселяє надію на те, що хоча б у себе вдома, у своїх містах ми будемо продовжувати бачити позитивні зміни, що працює транспорт, дитячі садки, лікарні…